Біографи

Повідомлення
"Життєві стежки Каменяра"

підготувала учениця 8-Б класу Ніколенко Лілія

Письменник, вчений, перекладач, філософ, громадський діяч. Народився 27 серпня 1856 року в селі Нагуєвичі (нині село Івана Франка) Львівської області. Після Дрогобицької гімназії вступив до Львівського університету. Через 16 років закінчує Чернівецький університет. У 1893 році захистив у Відні докторську дисертацію. Організатор видань «Громадський друг», «Дзвін», «Молот». Його друкована спадщина сягає 50 томів «Зібрання творів». Відомий визначними творами політичної лірики: «Гімн», «Каменярі», «Товаришам із тюрми». У збірнику «Зів’яле листя», «Мій ізмарагд» переважають мотиви філософської та інтимної лірики. Автор поем «Панські жарти», «Смерть Каїна», «Похорон», «Іван Вишенський», «Мойсей», оповідань «бориславського циклу», повістей «Борислав сміється», «Захар Беркут», «Для домашнього вогнища», «Перехресні стежки» та ін. Написав драматичні твори «Сон князя Святослава», «Кам’яна душа», «Украдене щастя» та ін. Автор праць з історії та теорії літератури, перекладач творів з російської, польської, чеської, сербської, хорватської, німецької, англійської, французької, старогрецької, римської, арабської, ассиро-вавилонської та інших мов. Твори І. Франка перекладено багатьма мовами світу. Окремі поезії покладено на музику, деякі прозові твори екранізовано й інсценізовано.

Коли ми думаємо про Івана Франка, в нашій уяві постає перш за все титан думки і праці, людина, в якої дух і тіло рве до бою заради поступу і щастя людського, українець, корені якого сягають глибини народного життя і переходять у дерево, квіт якого величний, щедрий, добрий. Той корінь бере початок з батьківської хати. Батько Яків —відомий на всю округу коваль, невтомна у праці мати Марія. В такій сім’ї найперше привчали до праці, поваги до людей. І, звичайно ж, хотіли, щоб дитина вчилася на радість батькам, на добро людям. З шести років хлопець навчається в початковій школі в сусідньому селі Ясениця-Сільна, пізніше у Дрогобицькій нормальній школі отців-василіан, а ще через деякий час — у Дрогобицькій гімназії. Михайло Коцюбинський у нарисі про Івана Франка зазначає, що здібна дитина в сільській школі навчилася читати українською, польською і німецькою мовами. Сміялися з Франка в німецькій школі при монастирі. Але «минув рік, настав екзамен — і малий Франко здивував усіх: він опинився першим учеником». 1865 року помер батько. В дім прийшов вітчим Гринь Гаврилик, ріпник. На шістнадцятому році Франко залишився круглим сиротою — померла мама. Дорога ж до знань не зупинилася. Під час навчання в гімназії Франко читає твори Гете, Лессінга, Шіллера, Расіна, Корнеля та ін., писані німецькою та французькою в оригіналі. Береться й сам за літературну працю.

Перший вірш — «Великдень 1871 року» — присвятив батькові. Перекладає твори Гомера, Софокла, Горація, Гейне, а також «Слово о полку Ігоревім», «Краледворський рукопис» В. Ганки. В гімназії Іван Франко обстоює думку, що основою української літературної мови повинна бути мова народна. Після Дрогобича юнак їде у Львів, вступає до університету. Багато пише, стає найвпливовішою

постаттю в редакції журналу «Друг», знайомиться з М. Павликом і І. Белеєм. Івана Франка цікавить також філософія, політична економія, соціологія. 1877 року Іван Франко переживає перший арешт. Перед цим поліція зробила обшук на квартирі, виявивши революційну літературу. Франка звинувачують у належності до таємної соціалістичної організації. «Протягом дев’яти місяців, — писав він, — проведених у тюрмі, сидів я переважно у великiй камері, де перебувало 18– 2 8 злочинців, де зимою ніколи вікно не зачинялося і де я, слабий на груди, з бідою добився привілею спати під вікном… але зате прокидався майже завжди з повним снігу волоссям на голові». Широта політичних і літературних уподобань викликала неоднозначну реакцію у громадськості. Реакційні кола Галичини доходили навіть до ігнорування його творчості. Зокрема, в «Зорі» відмовилися друкувати оповідання «Муляр», оскільки мулярі «найгірші п’яниці» і не варті уваги. Відстоювання власних позицій позначалося й на матеріальних статках. Був час, коли письменник зовсім не мав коштів на проживання і змушений був мешкати у робітника Данилюка.

У квітні 1881 року Франко їде в село Нагуєвичі. Крім літературної праці, виконував і щоденну селянську роботу. Великі надії на здійснення політичних і літературних намірів покладав Франко на Київ, куди він прибув наприкінці лютого 1885 року. Зустрічі з О. Кониським і В Антоновичем не виправдали сподівань щодо видання газети. Теплий спогад залишили зустрічі з родинами Лисенків, Старицьких і Косачів. Приїхавши в Київ наступного року, Франко одружується з Ольгою Хорунжинською. 1892 року Франко виїжджає до Відня, щоб закінчити докторську дисертацію «Про Варлаама і Йоасафа» та «Притчу про однорожця». Через рік відбувся захист, Франко здобув ступінь доктора філософських наук. 1894 року трапилася нагода посісти професорську посаду кафедри історії української літератури і мови Львівського університету. Хоч пробна лекція і мала успіх, однак лідери народовців, «москвофілів», польсько-шляхетські шовіністи вдалися до наклепів і провокацій, щоб не допустити Франка до професорства. Кандидатуру письменника було забалотовано. Це не могло не засмутити Франка, але й не зупинило його подальшого духовного поступу, яким би важким він не був. Не вистачало хіба що фізичних сил. У 1897 році Франко від перевтоми захворів. Подальші роки також були не з легких. «Сильна, уперта натура, яка цілою вийшла з житейського бою, — писав про зустріч з І. Франком у 1905 році Михайло Коцюбинський. — В своїй убогій хаті сидів він за столом босий і плів рибацькі сіті, як бідний апостол. Плів сіті й писав поему «Мойсей». Не знаю, чи попалася риба у його сіті, але душу мою він полонив своєю поемою». 1908 року Франко знов переживає хворобу. Велика перевтома призвела до нервових розладів, контрактури обох рук і пальців. Вийти з цього стану допомогло лікування в Хорватії, на берегах Адріатичного моря.

Початок першої світової війни застав родину Франка в трагічному становищі. Хвора дружина перебувала в лікарні, сини — в армії. Позбавлений засобів до існування, письменник мешкав у домі шкільного товариша. Невдовзі захворів, але й перебуваючи в такому стані, не випускав пера з рук. Помер І. Франко 27 травня 1916 року; поховано його 31 травня на Личаківському кладовищі у Львові.

Біографія Івана Франка

підготувала учениця 8-Б класу Логвіненко Ірина

Іван Франко (27.08.1856 – 28.05.1916) – великий український письменник, один з будівничих нової української нації.

Іван Якович Франко народився у селі Нагуєвичі (нині Дрогобицького району Львівської обл.) в родині сільського коваля. Він ріс сиротою (в 1865 р. помер його батько – Іванові було дев’ять років; його мати померла у 1872 р.). Попри матеріальні нестатки родини, Іван навчався: в 1862 – 64 роках – у школі в сусідньому селі Ясениця-Сільна, в 1864 – 1867 рр. – у початковій школі в Дрогобичі, в 1867 – 1875 рр. – у гімназії в тому ж Дрогобичі.

В 1875 році Франко отримав стипендію з фонду Гловінського і восени того ж року записався на філологічне відділення Львівського університету. Стипендія надавалась аж до закінчення вищої освіти, і здавалось, що перед здібним юнаком стелиться рівна дорога учителя гімназії чи професора в університеті, на яку розраховували його рідні та знайомі.

Але в перші університетські роки відбулось самовизначення Франка як українського діяча, ще й виразно прогресивного, соціалістичного напрямку. Він товаришує з Остапом Терлецьким та Михайлом Павликом, через останнього зав’язує листування з Михайлом Драгомановим, який на той час перебував у Женеві. Саме через це листування з небезпечним в очах поліції революційним соціалістом Драгомановим Франко був заарештований (11.06.1877 р.). Його разом з товаришами звинувачували в утворенні таємного соціалістичного товариства. 21.01.1878 р. суд визнав його винним і засудив на 6 тижнів ув’язнення. Оскільки тоді термін слідчого ув’язнення до кари не зараховувався, Франка випустили на волю 5 березня 1878 року.

От що значило бути українським діячем у тогочасній Галичині!Попри невеликий термін покарання (ми, дякуючи тов. Сталіну, будь-яке ув’язнення менше 10 років вважаємо тепер легким), його наслідки для Франка були жахливими. По-перше, за законом людина із судимістю не могла стати вчителем, тому мета навчання в університеті стала неясною (до того ж у Франка відібрали стипендію). По-друге, під час ув’язнення Франко важко застудився; пізніше ця хвороба стала хронічною і переслідувала його все життя. По-третє, отець Михайло Рошкевич (батько Ольги Рошкевич, нареченої І. Франка) відмовив Франкові у його сватовстві і навіть заборонив дочці бачитись і листуватись із «злочинцем». Їх шлюб так і не відбувся.

На цьому поліційні переслідування Франка не скінчились. 4.03.1880 р. його заарештували в Коломиї – знову за підозрою в соціалістичній агітації. Три місяці його тримали в слідчому арешті, аж поки визнали, що арешт був безпідставним. 13.06.1880 р. Франка по етапу відправили з Коломиї до Нагуєвич. Враження з цього ув’язнення лягли в основу повісті «На дні».

В третій раз поліція згадала про «соціалістичного агітатора» Франка у зв’язку з приїздом до Львова групи українців з Києва. 17.08.1889 р. Франка заарештували у Львові. На цей раз до соціалізму слідчі намагались приплутати шпигунство на користь Росії. 16.11.1889 р. Франка було звільнено за відсутністю доказів. І на цей раз тюремні враження знайшли відбиття у поетичному циклі «Тюремні сонети».

В 1886 році Франко оженився з Ольгою Хоружинською (родом з Києва). В їх родині з’явилось четверо дітей, але від 1902 року родинне благополуччя почало руйнуватись. В Ольги Франко з’явились ознаки психічного розладу, які дедалі посилювались, і це принесло багато горя Іванові Франку.

В квітні 1908 р. Франко поїхав на відпочинок та лікування до Ліпіка (поблизу Загреба в сучасній Хорватії). Тут його хвороба сильно загострилася – були паралізовані обидві руки і, що гірше, з’явились ознаки психічного розладу. Ці жахливі прояви хвороби в пізніших роках, на щастя, дещо пом’якшились, хоча до повного здоров’я Франко ніколи не повернувся. Сучасники вважали його хворобу наслідком колись перенесеного сифілісу, що завдало Франкові величезних прикростей. Але нині лікарі схиляються до думки, що Франко від самого ув’язнення 1877 року хворів на рідкісну форму ревматизму (синдром Рейтера; але поняття про цей синдром було сформульовано далеко після смерті Франка).В 1902 році І. Франко переселився з найманого помешкання до власного будинку (нинішня адреса – вул. І. Франка, 152, де працює меморіальний музей письменника). Для цього будівництва він узяв значну позику, виплати по якій були завершені його сином уже після смерті І. Франка.

Поет. Франко вперше виступив як поет в 1874 році і писав вірші аж до кінця свого життя, до 1916 р. В його поетичному доробку – чимало прекрасних віршів про особисті переживання та громадські справи, які склали кілька книжок.Виснажений хворобами, безгрошів’ям, сімейними і громадськими негараздами, Франко помер у своєму будинку у Львові 28.05.1916 р. і похований на Личаківському цвинтарі.

Але з найбільшою силою поетичний талант Франка проявився у великих поемах. Тут ми бачимо реалістичні картини сучасного галицького життя («Ботокуди», 1884; «По-людськи», 1889; «З любові», 1890), образи історичного минулого нашого народу («Панські жарти», 1887; «Іван Вишенський», 1895; «На Святоюрській горі», 1900), міркування про релігію та бога («Ex nihilo», 1885; «Смерть Каїна», 1889).

Дуже велике місце серед франкових поем займають переробки сюжетів світової літератури («Лис Микита», 1890; «Пригоди Дон Кіхота», 1891; «Цар і аскет», 1892; «Абу-Касимові капці», 1895; «Коваль Бассім», 1900; та ін.).

Вершиною поетичної творчості Франка є поема «Мойсей» (1905), в якій на біблійному сюжеті дана алегорична картина піднесення українського народу на боротьбу за незалежність.

Прозаїк. У своїх прозових творах Франко виступав як реаліст, зосереджений на проблемах сучасного йому галицького життя. Він першим в українській літературі почав описувати побут робітників нафтових промислів Борислава та їх класових антагоністів – євреїв-підприємців («Навернений грішник», 1877; «Boa constrictor», 1884; «Яць Зелепуга», 1887; «Ріпник», 1899). Найкращим твором цього циклу є роман «Борислав сміється» (1882).

Значне місце займають твори з життя інтелігенції («На дні», 1880; «Для домашнього огнища», 1897; «Перехресні стежки», 1900). Важливе місце в цьому ряду займають твори про українсько-польські відносини («Лель і Полель», 1887; «Основи суспільності», 1894; на жаль, обидва твори лишились незакінченими).

Перекладач. Над перекладами творів світової літератури Франко працював усе життя і зробив на цьому полі надзвичайно багато. З його перекладів можна створити цілу бібліотеку.

Спектр його перекладів надзвичайно широкий: тут є твори давньої вавілонської поезії, давньоіндійської, давньоарабської, давньогрецької літератур; із нових літератур маємо його переклади з німецької («Фауст» Й. В. Гете, 1882), французької, англійської, польської, італійської літератур.

Серед його перекладів – цілі книги творів О. С. Пушкіна, К. Гавлічка-Боровського. Окремо треба відзначити великий цикл перекладів з істориків давнього Риму, над яким поет працював в останній рік свого життя (серпень 1915 – березень 1916 рр.).

Слід знати, що Франко перекладав також українські народні пісні німецькою мовою, допомагав М. С. Грушевському з німецьким перекладом «Історії України-Руси». Він перекладав не тільки художні твори, але й науково-популярні праці різноманітної тематики (1870-80-і рр.), які він вважав корисними для освіти українського народу.

Фольклорист. Інтерес до фольклору Франко виявляв від самого початку творчої діяльності. Перша публікація народної казки в його записі з’явилась в 1876 р. Найважливішими його здобутками на цьому полі були «Галицько-руські народні приповідки» (1901 – 1910 рр., тт. 1 – 3) та «Студії над українськими народними піснями» (1907 – 1915 рр.).

Франко опублікував також велику кількість менших фольклористичних та етнографічних студій і записів, записав велику кількість народних пісень. Кілька народних пісень зі співу І. Франказаписала Леся Українка (1901).

Історик літератури. Над історією літератури Франко працював в кількох напрямках.

Першим напрямком можна назвати історію світових літературних сюжетів. Найбільшою працею в цьому напрямку стала його докторська дисертація «Варлаам і Йоасаф: старохристиянський духовний роман і його літературна історія» (1895).

Другим напрямком стало збирання, дослідження і публікація творів української літератури. На чільному місці тут стоїть збірка «Апокрифи і легенди з українських рукописів» (1896 – 1910, тт. 1 – 5). Франко розшукав та опублікував твори Івана Вишенського, написав про нього ряд розвідок. Він підготував та опублікував твори А. Свидницького, Ю. Федьковича, Т. Шевченка та багатьох інших українських письменників.

Третім напрямком стало написання синтетичних праць з історії української літератури. Тут слід назвати такі твори як «Charakterystyka literatury ruskiej 16 – 17 ww.» (1892), «Карпаторуська література 17 – 18 ст.» (1900), «Южнорусская литература» (1904 – стаття для енциклопедичного словника Брокгауза й Ефрона), «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.» (1910) та велику працю «Історія української літератури», із якої Франко встиг опрацювати лише першу частину (Від початків українського письменства до Івана Котляревського, 1907 – 1912).

Слід знати, що Франко пильно стежив за новинками сучасної йому літератури, особливо української, написав цілу масу рецензій, відгуків та критичних статей на ці теми.

Науковець. Окрім історії літератури, Франко займався й іншими гуманітарними дисциплінами. Його зацікавлення історією відбилися у працях «Життя Івана Федоровича і його часи» (1884), «Грималівський ключ в 1800 р.» (1900), «Громадські шпихліри в Галичині 1784 – 1840 рр.» (1907) та ряді дрібніших статей. Цікавили його і питання соціології.

Франко провадив також значну науково-організаційну роботу як голова філологічної секції Наукового товариста ім. Шевченка та редактор видань цієї секції.

Видавець. Перші твори Франка були надруковані у львівському студентському журналі «Друг» в 1874 р. Переїхавши до Львова, Франко разом з Павликом включились в редакційну роботу і в 1876 – 1877 роках були фактичними керівниками цього журналу.

Від того часу Франко постійно снував плани видання свого журналу або газети; так, в 1878 р. Франко разом з Павликом зумів випустити два номери журналу «Громадський друг», які були сконфісковані поліцією. Після цього в 1878 – 1880 рр. друзі видавали окремі книжки в серії «Дрібна бібліотека». Пізніше Франко брав участь у виданні журналів «Світ» (1881 – 82), «Зоря» (1883 – 1886), газет «Діло» (1880, 1883 – 1885), «Kurier lwowski» (1887 – 1897; цю останню роботу сам Франко називав «наймами у сусідів»).

В 1894 р. мрія Франка нарешті здійснилася – почав виходити його власний журнал «Житє і слово». Цей журнал мав значну допомогу з Наддніпрянської України, як грошову (зокрема, через М. В. Ковалевського), так і літературну (статтями для публікації).

В кінці 1897 р. керівництво Наукового товариства ім. Шевченка (на чолі з М. Грушевським) вирішило замість журналів «Зоря» та «Житє і слово» почати з 1898 року видавати новий журнал – «Літературно-науковий вісник». Франко увійшов до складу його редакції і активно працював там до кінця 1906 року.

Одночасно в 1898 р. було утворено «Українсько-руську видавничу спілку», у роботі якої Франко брав активну участь аж до початку його тяжкої хвороби.

Громадський діяч. В 1870-х роках політичне українство в Галичині було представлене москвофілами, які гадали, що сонце щастя зійде на півночі, у Петербурзі, та народовцями, які сподівались його сходження на заході, у Відні. Обом групам протистояла польська громада, яка після конституційної реформи 1867 р. забирала дедалі більший вплив у краю.

В 1890 р. молоді галицькі інтелігенти заснували Русько-українську радикальну партію, на чолі якої до 1898 року стояв Іван Франко. Це була партія соціалістичного спрямування, яка прагнула стати репрезентацією широких кіл трудящих.

В 1895 році І. Франко був кандидатом від Радикальної партії на посла до віденського парламенту по виборчому округу Перемишль – Добромиль – Мостиська. В 1898 р. він так само був кандидатом по округу Тернопіль – Збараж – Скалат. Обидва рази проти Франка було пущено всі засоби «демократичного» впливу: від арештів агітаторів і заборон зборів до зухвалої крадіжки голосів, внаслідок чого Франко не був обраний.

В 1899 році І. Франко вийшов із заснованої ним Радикальної партії і увійшов до числа організаторів нової Української національно-демократичної партії. Цей крок не пішов на користь ані радикалам, які втратили впливову фігуру, ані націонал-демократам, які так і не здобули великого політичного впливу, ані самому Франкові, який не відзначився активністю в новій партії й поступово відійшов від політичної боротьби, зосередившись на літературній та науковій роботі.

У зв’язку з інтересом до політичного життя і подальшою особистою участю в ньому Франко написав багато публіцистичних статей, серед яких значне місце займає осмислення питань соціалізму та соціал-демократії. Через критичне ставлення Франка до комуністичних богів Маркса та Енгельса його публіцистика зазнавала замовчування й фальсифікації в часи панування комуністичної Москви.

Іван Франко за покликанням був поетом, літератором; але в умовах поневолення українського народу він не міг дозволити собі бути тільки письменником – він охоче й рішучо брався за будь-яку роботу, яку вважав корисною для піднесення українського народу. Через це багато його літературних планів залишились нереалізованими, на що він гірко нарікав у деяких поезіях. Але саме універсалізм його діяльності дозволяє нам говорити, що в особі Івана Франка ми маємо не тільки великого письменника, але й одного з будівничих української нації.

Журналісти
Поетичне побачення

"Тричі мені являлася любов"
Учасники - учні 10-11 класів

На сцені — портрет І. Франка, плакати із символічним зображенням жіночих постатей; збоку перед сценою — виставка творів письменника; на стенді учнівські ілюстрації до збірки «Зів’яле листя». Виходять двоє ведучих.

Ведучий: Важко знайти у світовій культурі людину такого безмежного творчого діапазону, як Іван Франко.

Ведуча: Поет, прозаїк, драматург, перекладач, літературний критик, літературознавець, журналіст, фольклорист, етнограф, публіцист, видавець, філософ, мовознавець, економіст, історик і теоретик літератури, театру, мистецтва, один з найвизначніших політиків Галичини кінця XIX — початку XX століття.

Ведучий: Франко залишив нам колосальну художню і наукову спадщину. Вона є не лише безсмертним історико-літературним фактом, золотим фондом культури й духовності, а й живим явищем нашого сьогодення, що впливає на формування громадсько-політичних і естетичних орієнтирів та ідеалів сучасності.

Ведуча: Завдяки надзвичайній працездатності в поєднанні з глибоким розумом і величезним талантом Франка називають академію в одній особі. Подумати тільки: за 40 років свідомого життя він написав близько 6 тисяч праць найрізноманітніших жанрів. Це в середньому 2-3 твори в день. Дивовижно! Адже скільки потрібно було затратити часу, щоб лише переписати їх, не те що створити!

Ведучий: 50-томне академічне видання творів Франка — то лише частина із залишеного великим подвижником думки спадку своїм нащадкам. Мало хто у світовій літературі може зрівнятися з ним у творчих звершеннях. Люди такого масштабу діяльності репрезентують не лише свій народ і свою епоху, а й цілу світову культуру.

Ведуча: «Поезію творить любов, а не злоба», — наголошує Дмитро Павличко. Любов стояла і стоїть біля витоків життя, стверджує в людині людське, вивищує нас перед злом. Любов робить людину кращою, зігріває її теплом, дає наснагу для діяльності, творчості.

Ведучий: Любов великих людей — завжди легенда. Згадаймо дантівську Беатріче, петрарківську Лауру, шопенівську Жорж Санд, пушкінську Наталію Гончарову. З цього ряду — тичининська Лідія Папарук, друге Я Юрія Яновського Тамара Жевченко, вірна дружина Олеся Гончара Валентина Данилівна. Стали легендами і Лесина найбільша любов Сергій Мержинський і головна героїня Франкового «Зів’ялого листя» Ольга Рошкевич.

Ведуча: Про особисте життя видатних людей треба говорити дуже делікатно й обережно. Бо це та сфера життя людини, яка часто не піддається логіці.

Чи винен Франко, що втратив Ольгу Рошкевич? Чи хотів злого, коли вирішив поєднати своє життя з Ольгою Хоружинською вже не з любові, а з глибокої поваги до неї? Отже, сьогодні йтиметься про жінок у долі Франка.

Ведучий: «Тричі мені являлася любов, — зізнається поет. — тричі її руці від раю ключ держала», і тричі поет утрачав надію на щастя. Нерозділені кохання залишали по собі «невтишиму тоску», засипали зів’ялим листям сподівання: «Замерзли в серці мрії молодечі, ілюзії криниця пересохла».

Читець:

Розвійтеся з вітром, листочки зів’ялі,

Розвійтесь, як тихе зітхання!

Незгоєні рани, невтишені жалі,

Завмерлеє в серці кохання.

В зів’ялих листочках хто може вгадати

Красу всю зеленого гаю?

Хто взнає, ЯКІЙ я ЧУТТЯ скарб багатий

В ті вбогії вірші вкладаю?

Ті скарби найкращі душі молодої

Розтративши марно, без тями,

Жебрак одинокий, назустріч недолі

Піду я сумними стежками.

На сцені друга пара ведучих; у кріслах – Франко та Ольга Рошкевич.

Ведучий: У листі до Агатангела Кримського від 8 серпня 1898 року Франко писав…

Франко: Майже всі мої писання пливуть з особистих імпульсів… усі вони напоєні, так сказати, кров’ю мого серця, моїми особистими враженнями і інтересами, усі вони… є частками моєї біографії… Значний вплив на моє життя, а, значить, також на мою літературу мали зносини мої з жіноцтвом. Ще в гімназії я влюбився був у дочку одного руського попа, Ольгу Рошкевич…

Ведучий: Це була найбільша і взаємна любов у Івановому та Ольжиному житті.

Ведуча: Ольга Рошкевич була освіченою. Вона перекладала Золя І Гонкурів, роман Ланської «Обрусителі», оповідання шведської письменниці Марії-Софії Шварц «Сімнадцяті і двадцять перші уродини». Збирала весільні пісні (збірка «Наша любов тривала 10 літ»), працювала у виданнях Франка, стежила за розвитком жіночого руху, була причетна до відкриття у Станіславі (тепер Івано-Франківськ) жіночої гімназії. Франко присвятив їй свою першу збірку «Баляди і розкази».

Франко: Скінчивши 7-й клас гімназії, я перший раз пустився під час вакації в дальню мандрівку. Перший раз не поїхав додому пасти худобу та допомагати при зборі сіна і збіжжя. Я поїхав залізницею до Стрия… зайшов до Лолина. Ця маленька мандрівка дала мені пізнати трохи більше світу і людей, ніж я знав досі…

Ведучий: То був 1874 рік. Від цього часу Франко залишить своє серце в Лолині… Сюди, в Лолин, незабаром полинуть його листи Ользі.

Франко: (пише листа Ользі). Певне, покажусь Вам, може, нудним, нетовариським, потайним, але судіть самі: я не отримав майже жодного виховання, не зазнав жодної повної любові та дбайливого відношення батьків, — чужий і самітній між чужими людьми, так і виріс. Я не мав жодного товариства, окрім книг. Світ був мені незнайомий, велика школа товариства зачинена. Коли я познайомився з Вашим братом, відкрився широкий світ перед моїми очима, стало ясніше переді мною… Ось я побачив Вас…

Ольга: (читає листа від Франка). Пошліть мені відповідь… Вона може бути будь-якою. Я переніс у своєму житті дуже багато гіркого, — один удар більше або менше, — що це означає…

Франко: (пише листа). Вибачте, що користуюсь цією нагодою, щоб написати до Вас кілька слів, бо не маю жодної сміливості сказати Вам віикрито! Мій Боже, як маю запевнити Вас, як маю присягтися, що ні на хвилину про Вас я не забув і не забуду?

Ольга: (читає листа). Будьте певні, що… Ви завжди зостанетесь провідною зіркою моїх діл, метою, до якої простую, працею, вірністю і чесністю. Однак інколи охоплює мою душу важка журба, від якої не можу звільнитися: сумніваюсь в своєму щасті! О, будьте ласкаві, визволіть мене з сумніву, влийте нову надію в моє серце, що завжди належить Вам, до нашої смерті!

Ведуча: 8 лютого 1876 року у Львові, в приміщенні Народного дому було влаштовано студентський бал. Приїхав і Михайло Рошкевнч з Ольгою. Франко чекав її.

Читець:

В залі білій, пишній віна,

Гамір, гомін, вальси, жарт…

Перший бал — вона царівна,

Ось і юність дала старт…

Білі перли, темне плаття,

Біла тиша темних тем.

Білі руки — мов закляття

В білім згустку хризанетем…

Сльози білі — очі темні,

Біле личко — темний стрій…

Але ж думи хризантемні —

Білість чиста тихих мрій!

Молода, цікава, гожа,

А в задумі — темна тінь…

Їй би сміху, їй би радість —

Ні! Лиш смуток поколінь.

Хризантеми — щем осінній,

Осені сумний політ..

Та весна Рошкевич Ользі

Великодньо стелить цвіт.

Ведуча: Він ділиться з нею кожною новиною, кожним своїм успіхом і розчаруванням, кожним літературним задумом. Вони мріяли одружитися. Для себе готували подарунок: збірку весільних пісень з Лолина, які збирала Ольга. Збірці судилося вийти тоді, коли Іван та Ольга вже були не разом.

Ведучий: Перешкодою до щастя став арешт Франка та його захоплення соціалізмом. Священик Рошкевич, батько нареченої, Іванові цього простити не міг, хоч дуже поважав його, пророчив хлопцеві велике майбутнє.

Ведуча: Ні, Франко здався не відразу. Що з того, що вигнав батько Ольги, що проти їхнього зв’язку весь світ? Ольга ж його кохає!

Ведучий: Франко знаходить найрізноманітніші способи, щоб листуватися з Ольгою. То він передає через Ярослава книжку, в якій наколоті букви. Ольга ховається від батьків і ночами виписує букви і складає слова від коханого. А то друзі привозять чистий аркуш паперу, який потрібно було потерти цибулиною, щоб проявився текст.

Ольга:

Зближаєсь час, і з серцем, б’ющим вгруди.

Я вирвусь, щоб побачити тебе,

Порвати пута фальші і облуди,

Що тисне нас і по душі скребе,

Пробить стіну, котрою людська злість

Нас, друже мій сердечний, розділила,

Не знаючи, шо в наших серцях сила,

Котрої ржа упідлення не з’їсть.

Франко:

Зближаєсь час, і, радісно тремтячи,

В твої обійми щирі кинусь я,

І скаже поцілуй МЕНІ гарячий,

Що будь-що-будь, а ти повік моя!

Моя і невідлучна! Бо сльозами

І горем ти звітована зо мнов!

Нема стіни, перегород між нами!

Не знає стін, перегород любов!

Ведуча: У хаті щодня сварки. Мама нарікає на свою долю, що нагородила її такою впертою донькою. Батько сердиться. Він розуміє, що тепер не так легко буде віддати Ольгу заміж.

Ведучий: Ольга, начитавшись роману Чернишевського «Що робити?», надумала фіктивно одружитися, щоб вийти з-під опіки батька. Але церковний шлюб з Володимиром Озаркевичем, теж священиком, ніжним, делікатним братом майбутньої української письменниці Наталі Кобринської, був довічним.

Ведучий: Перед одруженням Ольга пише до Франка: «Не кажи, що я за тебе забула! Ти мені ніколи з думки не зійдеш, — що буду робити, про що буду думати, все то буде тісно пов’язане з твоєю роботою, з твоїми думками. Мене не буде ніхто примушувати; буду працювати, о скільки лиш зможу, і буду з того рада».

Ведуча: Франко знав, що так станеться. Знав… але не витримав. Лист Ольги про те, що вона виходить заміж, звалив його з ніг. У нього — крововилив.

Читець:

І ти прощай! Твого ім’я

Не вимовлю ніколи я,

В лице твоє не глянуї

Бодай не знала ти повік.

Куди се я від тебе втік,

Чим гою серця рану.

Мене забудь швиденько ти,

Своїх діток люби, пести,

Будь вірна свому мужу!

І не читай моїх пісень,

І не воруш ні вніч, ні вдень

Сю тінь мою недужу.

А як десь хто мене згада,

Най тінь найменша не сіда

На вид твій, квітко зв’яла!

і не блідній, і не дрожи,

А спокійнісінько скажи:

«Ні, я його не знала!»

Ведуча: У відповідь на Ольжин лист Франко написав слова, котрі стали хрестоматійними, їх наводить кожний біограф, коментуючії Франкову першу любов.

Франко: Наші шанси не рівні. Ти щаслива вже тим, що можеш вибрати межи мужчинами чесними і розумними… Але мені нема вибору аніякого: втративши Тебе, я втратив надію на любов чесної і розумної жінки, а притім такої, котра б могла зв’язати свою долю з моєю…

Ведучий: Ольга отримує ще один лист від Франка.

Ольга: (читає листа) Люблю Тебе, тілько не так, як давніше, а сто раз глубше, щиріше, сердечніше, відколи знаю, що Ти скомпрометована, як я, що й Ти терпиш… Я тепер себе і все кладу в Твою руку, – роби, як знаєш, як думаєш. Рішайся і будь переконана, що я все буду Тебе любити і вічно буду Тобі вірний…

Ведуча: Чи не тоді з’явилася 4-та і 5-та пісні «Картки любові», хоч датовані вони 1880 роком.

Франко:

І ти лукавила зо мною!

Ах, ангельські слова твої

Були лиш облиском брехні!

І ти лукавила зо мною!

Ольга:

Я не лукавила з тобою,

Кленуся правдою святою!

Я чесно думала й робила,

Та доля нас лиха слідила.

Що щирая любов ділала,

Вона на лихо повертала;

Що чиста щирість говорила,

Вона в брехню перетворила,

Аж поки нас не розлучила.

Франко:

Та під пліною золотою

Ховались скази мідяні,

І цвіт, розквітлий навесні.

Під пишнотою золотою

Крив черв якії! Ох, чи не в сні

Любились широ ми з тобою?

І серце бідне рвесь у мні,

Що ти — злукавила зо мною!..

Ольга:

Ти ж думаєш, я не терпіла,

В новії зв’язки радо бігла?

Ти ж думаєш, я сліз не лила,

По ночах темних не тужила?

Не я лукавила з тобою,

А все лукавство в нашім строю, -

Дороги наші віддалило

І серця наші розлучило,

Та нашої любві не вбило.

Ведучий: Драма любові Ольги Рошкевнч та Івана Франка — типова для минулого. Суспільство відкинуло його від себе, а її посадило біля домашнього вогнища. Він перелив свій біль у найкращі поезії — вона ж на сім замків закрила своє горе.

Читець:

Як на вулиці зустрінеш

То мене обходиш ти

Не судилось нам іти

Йди направо, я наліво

Шлях верстатиму в тумані,

І не здибемось ніколи,

Як дві краплі в океані.

Як в дорозі здиблю горе

Що тобі несе удар,

Сам його до себе справлю

І прийму його тягар.

А як щастя часом схоче

В мою хату загостить,

Я його до тебе справлю.

Най голубочком летить.

Що мені без тебе щастя?

Щезла і йому ціна.

Наче крапля в океані,

Розпливусь я, потону,

Ти гуляй на сонці, пані,

Я ж спадатиму ік дну.

Ведуча: Шлюб з Володимиром Озаркевичем Ольга Рошкеанч узяла в Лолині 14 вересня 1879 року. Ні Ольга, ні Франко не знали, чому Озаркевич, син посла, громадського діяча, згодився одружитись на «підупалій в громадській опінії» бідній дочці провінційного священника. Тільки потім усе стало ясно. Володимир свідомо, нехтуючи своєю кар’єрою, переносячи глузування близьких, протягнув руку колишній Франковій нареченій. Протягнув з пошани і поваги до Франка. Він дав можливість Ользі працювати, займатися корисною роботою, перекладати, писати. Його дім завжди був відкритий для друзів Франка в найскрутніші хвилини.

Ведучий: Для Франка протягом усього життя було священним ім’я Ольги, а колишня наречена до самої смерті зберігала Іванові листи, сестрі ж Михайлині заповіла покласти їй у труну листи, з якими не хотіла розлучатися й після смерті і які тепер, звісно, втрачені для читачів. Але осуджувати Ольгу за цей вчинок не можемо: кожна людина має право на своє, особисте, на свою таємницю.

Ведуча: Франко напрочуд точно й тонко подає образ коханої жінки, наче тонким різцем вирізьблює його з граніту. Для змалювання непорочної чистоти Ольги, її високої духовності використовує запозичений з Біблії символ — білу лілію.

Читець:

Одна несміла, як лілея біла,

З зітхання й мрій уткана із обнов

Сріблястих, мов метелик, підлетіла.

Купав її в рожевих блисках май,

На пурпуровій хмарі вранці, сіла

І бачила довкола рай і рай!

Вона була невинна, як дитина,

Пахуча, як розквітлий свіжо гай.

Ведуча: Коли чуття в ньому брали гору над холодними роздумами, всі його жіночі образи в чомусь ставали схожими на Ольгу. Франко буде писати про жіночу недолю в галицьких народних піснях, а єством відчуватиме присутність Ольги — то дівчиною, то заміжньою, такою, шо запропастила свою долю. Для нього вона буде Анною в «Украденому щасті», еталоном, до якого рівнятиме всіх інших жінок.

Ведучий: Франко, як Петрарка й Данте, своїм життям і творчістю ствердив, що генії і любов народжуються нечасто, щоб доповнювати одне одного.

Ведуча: У дні, коли втратив Ольгу, прийшов він у гості до Ольги Білинської. «Сів у кутку кімнати й слухав, як у вечірніх сутінках журливо бринять пісні «Понад тими гореньками» та «Одна гора високая, а другая низька» полонили були наші душі, — згадує Білинська, — Ми задумалися. Ніхто не ворухнувсь. Франко у сумному настрої дивився на долівку. Швидко встав і, не оглядаючись ні на кого, вийшов з хати. Під опущеними повіками не вдержались сльози. Вони покотились по лиці…»

Він ішов надвечірнім Львовом. Ще десь останніми акордами завдавала жалю пісня:

Ой як тяжко на серденьку,

Як хто кого вірно любить.

Звучить пісня «Гигя, гиля, сірі гуси..”. На сцену виходить перша пара ведучих.

Ведуча:

У багатстві другого кохання

Першого завжди іскринка тліє.

Ведучий: Цими словами Дмитра Павличка ми відкриваємо другу сторінку життя Франка, пов’язану зі знайомством ще з однією жінкою, котра наповнила його душу «дивом золотим», незмірним щастям і невимовно пекучим горем.

Ведуча: Станіславські друзі Франка постійно згадують одне ім’я — Юзефа Дзвонковська. З їхніх розмов постає образ надзвичайно вродливої, розумної дівчини з досить-таки передовими й оригінальними поглядами. Хлопці не приховують перед Франком, що Юзефа була окрасою їхнього гуртка і що всі вони були закохані в неї. Однак Юзефа нікому не відповідача взаємністю, хоч з усіма була однаково привітна, добра… Може, це від того, гадали вони, що Юзефа «високого походження». А може, вона присвятила себе чомусь високому, їм не зрозумілому. Вона таки справжня загадка.

Розмови про Юзефу інтригують Франка. Інтригують настільки, що він прагне побачити її.

Ведучий: Фелікс Латинський, друг Івана, пише йому, що такої красуні, як Юзефа, він не бачив. «Перед цією красою потрібно впасти на коліна і молитись, молитись. Гляньте, вона ж Дантова Беатріче! О, як би хотілось вічно гладити її шовкове волосся, щоки… обняти тільки раз — і вмерти. Подивіться на її стан, на її голубі очі. О, тут, крім всього, можна стати мрійником. Такій королеві можна віддатись душею і тілом, піти за нею край світу, кинутись в огонь або в воду… Це якийсь диявол, а не жінка! А чи знаєте, чим притягує? Величезним тактом — тримає людей на поводку — нічим не ділиться і нічого не говорить, і тим доводить людину до шалу. Вона — суцільне мовчання. Вона, як та стіна, на котрій люди малюють Ідеали, — найрізноманітніші взори дівочих чеснот, оскільки зовнішній вигляд не дозволяє закрадатися жодному сумніву, жодній критиці. Прекрасна мовчанка Ангел доброти, розсудку, невинності».

Ведуча: На Франка Юзефа справила сильне враження. Він оцінив її критичний розум, зрозумів, що ця її позлітка «польськості» швидко злетить, опаде, а наверх зрине людина, одне слово, Франко покохав її. Мало того, він вирішує, то після Ольги Рошкевич Юзефа саме та жінка, яка може йти поруч, тобто може бути його дружиною. Між Ольгою та Юзефою було багато спільного — витонченість натури, шляхетність, делікатність, краса, самопожертва наче дублювала одну жінку в іншій.

Ведучий: Ще десь на початку 1883-року Франко написав вірш, котрий якнайточніше пояснює його тодішній душевний стан:

Любов єдиная моя,

Що нею жив я весь,

Найтяжча рана:

Болить іще й по днесь.

Ведуча: То був час, коли він усіх, і себе самого, переконував, що рана серця загоїлась, що між ним та Ольгою лишилися тільки ділові стосунки.

Ольга сама просить, щоб він не мучився, щоб покохав якусь достойну його любові дівчину. І нехай він оглянеться по світу. Світ такий широкий… Вона наперед благословляє його на любов.

Франко сприймає ці слова Ольги як глум. Про яке щастя, про яку любов можна говорити, коли, втративши її, він утратив усяку надію на любов будь-якої жінки?

Він знає, що в «теперішніх часах» в питаннях любові потрібно бути практичним. А як із серцем, з почуттям? Як бути з ними?

Ведучий: І ось Станіслав, будинок за письменницькою рампою. Юзефа… Десь у вересні-жовтні 1883 року Франко написав, як цього вимагав етикет, листа до матері Юзефи з просьбою «о руку і серце» її дочки. Антоніна Дзвонковська відповіла Франку: «Прикро відповідати мені на Ваш лист негативно. Відомо пану, що вже саме положення моєї дочки противиться тому… Така коротка знайомість не могла у пана закріпити почуття, а те, що Вам здається щастям, при ближчому розгляді не є ним». Відмова Юзефи вразила його. Спочатку він думав, що аристократичне походження заважає їй поріднитися з ним, тому звинувачує її в цьому..

Читець:

Я й забув, що то осінь холодна!

Я й забув, шо то смерті пора,

Я її забув, що ти кров благородна,

Що між нами безодня стара.

Що між нами народнії сльози,

Що любиться нам зовсім не слід;

Я й забув, що столітні погрози

Відлучили від мого твій рід.

Ведуча: 1886 року Франко пише образок «Не спитавши броду» з сучасного галицького життя. Дослідники творчості письменника запевняють, що в основу твору покладено події, пов’язані зі станіславським колом знайомих Франка, і що за образом Густі Трацької криється не хто-небудь, як сама Юзефа Дзвонковська. «Бліде ніжне личко з буйними золото-жовтими косами, з синіми глибокими очима, з калиновими губами», «струнка, скромно, навіть дуже просто скроєний одяг». Це приблизний портрет Юзефи Дзвонковської, тої, якій поет присвятив і такі рядки:

Не схиляй своє личко прекрасне,

Не загулюй повіками віч,

Із котрих то мигоче, то гасне

Промінь світла в життя мого ніч.

Ведучий: Вона не відповіла взаємністю… Він страждав. Лиш потім довідався про справжню причину, чому так зробила — і в його поезії зринуть квіти непроминальної любові.

Читець:

Квітко осінняя. Чом же не можу я

Бита сльотою, Тебе забути?

Чом так тяжкий мені

Жаль за тобою?

І пробира мене

Стрівши мельком тебе

Трепет таємний, —

На своїй пути,

Але втиша мене.

Голос неземний:

Рада б життя прожить,

«Ні друже, ні не нам

Друже при тобі, —

Снить про жизнь любу

Та вже зима біжить,

Буря осіння нам

Що, може, нас зложить

Та — не до шлюбу

В спільному гробі!»

Ведуча: Юзефа була хвора на сухоти. Скоріше чи пізніше хвороба мала звести її в могилу. ТОМУ не могла стати його дружиною. Відмовила, як і всім іншим, хто старався «о її руку». Інші не знали нічого, а Франкові вона сказала. Чесно і відверто. Кохання не для неї. Але ж так не можна! Нехай вона не могла його любити, але вбивати любов у собі взагалі — не можна. Вона, Юзефа, не має права відмовитися від любові, бо лише ТОЙ, хто збагнув силу кохання, здатний глибше зрозуміти і велич любові до людей. Він бажає їй всьогона-всього… полюбити…І знову ніби повіяв вітер із майбутнього «Зів’ялого листя». І знову ніби хтось шепнув: «Не надійся нічого…»

Читець:

Явилась друга — гордая княгиня,

Бліда мов місяць, тиха та сумна,

Таємна й недоступна, мов святиня.

Мене рукою ЗИМНОЮ вона

Відсунула і тіпнула таємно:

«Мені не жить, тож най умру одна!»

І мовчки щезла там. де вічно темно.

Ведуча: Саме їй, Юзефі Дзвонковській, присвячено ще один вірш із збірки «Зів’яле листя» — «Вона умерла!», в якому автор передає біль утрати і розпач:

Лиш біль страшний, пекучий в серпі там

Все заповнив, усю мою істоту.

Лиш біль і се страшенне: бам, бам, бам,

А сліз нема, ні крові, ані поту

І меркне світ довкола, і я сам

Лечу кудись в бездонну стужу й сльоту.

Ридать! Кричать! — та горло біль запер.

Вона умерла! — Ні, се я умер.

Ведучнй: Її могилу віднайшли зовсім недавно на кладовищі в Івано-Франківську. Звичайнісінька плита з пісковику, котру не пошкодував час. Вона понадтріскувалась і поросла мохом. Па ній написані дати народження і смерті Юзефи Дзвонковської — 1862–1892. Усього 30 років життя…

Ведуча: Коли він сам, Іван Франко, відчув, що дні його лічені, зібрав колись написані про неї поезії і захотів видати їх окремою збіркою. Чому? Може, саме тоді до болю зрозумів її, Юзефу. Вона жила серед здорових людей, котрі любились, раділи життю. Вона мусила чекати смерті й тому не могла стати на його дорозі. Вона зреклася його заради нього. Він учинив би так само…

Читець:

Поклін тобі, моя зів’яла квітко,

Моя розкішна, невідступна мріє,

Останній сей поклін!

Хоч у житті стрічав тебе я рідко,

Та все ж мені той спогад серце гріє,

Хоч як болючий він.

Тим, що мене ти к собі не пустила,

В моїх грудях зглушила і вгасила

Любовний, дикий шал.

Тим ти в душі, сумній і одинокій,

Навік вписала ясний і високий

Жіночий ідеал.

А як коли у сні тебе побачу.

То, бачиться, всю злість і гіркість трачу

І викидаю, мов гадюк тих звій;

Весь, день мов щось святе в душі лелію,

Хоч не любов, не віру, не надію,

А чистий ясніти образ твій

На сцені – друга пара ведучих.

Ведуча: Жінка, котра була поруч, — Франкова дружина Ольга Хоружинська. Родом зі Слобожанщини, з маленького села Борки на Харківщині, де народилася 10 квітня 1864 року у сім’ї титулярного радника.

Саме тоді, коли в Києві перебував Франко (1885 р.). з Харкова приїздить Ольга Хоружинська. Позаду Інститут шляхетних дівчат. Тепер вона — слухачка Вищих жіночих курсів, які зробили зі слобожанської провінціалки розвинену й освічену дівчину з демократичними поглядами.

Ольга була привітна, дотепна і відразу впала в око Франкові. Він їй теж сподобався енергією, розмахом думки, культурою, розумом. Куди до нього тутешнім женихам! Та й зовнішність — гарні очі, високий лоб… Ольга своїм товаришкам розповідає, що Франко — людина «передових поглядів», на жінку дивиться, як на товариша і друга, сподвижника в боротьбі. Перед Ольгою Франко не приховує, що йому такий друг і потрібен. Саме зараз…

У вересні 1885 року Франко написав листа Ользі Хоружинській, в якому запитує: «Що б Ви сказали, якби якийсь-небудь галичанин, приміром я, приступив до Вас з просьбою: будьте моєю дружиною, моєю жінкою?»

Ведучий: Пригадайте його листи, написані 10 років тому до Ольги Рошкевич, сповнені палкої пристрасті. Лист до Ольги Хоружинської холодний і розсудливий. Ольга приймає пропозицію Франка. Він радіє, що вона відважилася через кордон подати йому руку і розділити з ним важке самотнє життя. «За Ваш лист я мусив хоч крихітку полюбити Вас, — пише Франко Ользі. — Показалась мені Ваша щира і ясна душа в гарнім світлі».

Ведуча: Франко не кривить душею: «’Я мусив хоч крихітку полюбити Вас». Так, Ольга знає, що він ніколи їй не скаже й не напише того, що колись писав першій Ользі, Рошкевич. Нехай та далека й загублена любов буде його зіркою. Нехай! Вона ж буде тою, хто піде з ним поруч, ділитиме з ним кусник черствого хліба, горе, біду, все. Буде його захисницею і прихистком. Зробить те, на що не відважилася ще жодна жінка.

Ольга прийшла до нього в найтяжчі хвилини життя і врятувала.

Ведучий: По-різному говорять про Ольгу. Дехто вважає, що, вихована в буржуазній родині, де все робила прислуга, вона не була доброю господинею, не вміла дати ладу хаті й забезпечити своєму чоловікові спокійного життя, не вміла пристосуватися до обмежених сімейних фінансових ресурсів.

Інші згадують, що «вона була добра, чула до людського горя, але непрактична в житті, не навчена до біди».

Ольга Хоружинська вивчила українську мову, була вірною дружиною, доброю матір’ю (народила Франкові чотирьох дітей), дала гроші на його навчання в аспірантурі. Допомагала чоловікові в літературній праці, видавала заснований ним журнал «Життє і слово», на свій кошт опублікувала книжку Франка «В поті чола» і вдруге збірку «З вершин і низин». Разом з чоловіком збирала казки, легенди, писала статті. Хіба цього замало? Хіба це не свідчення жертовності й любові? Здавалося б, що саме їй і були адресовані любовні гімни. Але…

Звучить мінорна мелодія.

Ведучий: Дочка Анна через багато років скаже. «Чи ж не вона була вірною помічницею — дружиною батька, чи ж не допомагала йому в літературній праці. Скільки разів її ім’я містилось у виданнях, але й безіменна, вона жила життям тата, була його порадницею».

Ведуча: Чи любив Франко свою дружину, якщо писав, що одружився з нею «з доктрини», тобто їхній шлюб мав символізувати єдність Західної та Східної України? Важко сказати. Але годі звинувачувати Франка в нетолерантності, бо це все-таки був геній, а з геніальними людьми вжитися не так просто. Вони несуть факел свого таланту, часто обпікаючи вогнем не тільки себе, а й найрідніших, зате народові факел не пече, а світить.

Ведучий: На Личаківському кладовищі, недалеко від кам’яної брили-скелі, яку розбиває кайлом Каменяр, видніється скромний маленький надгробок. Листя дерев та кущів спадає на нього блідо-зеленим, блідо-жовтим, червоним і коричневим неквапливим дощем. Міцно пахне листя дуба і бука. Коли сонце хилиться на захід і його промені пробиваються крізь густі крони дерев, довга тінь од скелі з могили Франка пригортає її могилу, Ольга Хоружинська з ним завжди…

На сцені – перша пара ведучих.

Ведучий: З листа Франка до Агатангела Кримського: «Фатальне для мене було те, що, вже листуючись з моєю теперішньою жінкою, я здалеку пізнав одну панночку-польку і закохався в неї. От ся любов перемучила мене дальших 10 літ».

Ім’я та прізвище цієї панночки Целіна Журовська. Пізніше за чоловіком Зигмунтовська.

Народилася в Трускавці, мешкала в Дрогобичі та Львові, де працювала поштовим службовцем, — там її і побачив Франко. Ім’я Целіна знаходимо в повісті «Маніпулянтка». Пізніше жіночий образ у «Перехресних стежках», теж навіяний постаттю Целіни, має ім’я Регіна (цариця). Цариця, королева сонця, мрій і дум поета… Цей момент тонко відчув Микола Вороний. Він написав два вірші «Пам’яті Івана Франка», перший з яких має назв «Ave, Regina» («Радуйся, царице!» — це початок релігійного гімну):

Ave, Regina

Вперше хлопчині всміхнулась вона,

Як своє свято справляла весна

І заквітчалася рідна країна…

Дзвонами в золоті сонця бринів.

Душу хвилюючи, спів:

Ave, Regina

Ріс він у мріях… і герце красу

В себе вбирало, мов квітка росу;

Він же, побожно схиливши коліна,

Слухав, як шелестом лісу і тав

Голос таємний співа:

Ave, Regina

І він зустрів ті дорозі соїй

Ту, що була королевою мрій…

Боже, яка чарівна каватіна

Хвилею щастя В ДУШІ ПІДНЯЛАСЬ

І переможно лилась -

Ave, Regina

Стоптані перли, зів’ялі листки

Вслали його перехресні стежки…

Зрадиа доля мужицького сина!..

Але, й останній свій ронячи цвіт,

Серце ні слало привіт:

Ave, Regina

Ведуча: Журовська була єдиною з коханих Франка, яка не любила поета, не розуміла його поривань, холодно реагувала на освідчення й вірші, тільки на схилі віку втямила, хто любив і обезсмертив її своєю любов’ю. До образу Целіни Журовської-Зигмунтовської Франко добирає зовсім інші епітети символи. Ця жінка була надзвичайно примхливою і гордою і не відповіла на любов поета. Ось чому в його уяві вона «женщина чи звір», «сфінкс».

Читець:

Явилась третя — женщина чи звір

Глядиш на неї — і очам приємно,

Впивається її красою зір.

Та разом страх бере, душа холоне,

І сила розпливається в простір…

За саме серце вхопила мене,

Мов сфінкс, удушу кігтями вп’ялилась

І смокче кров, і геть спокій жене…

І дивні іскри починають грати

В її очах — такі яркі, страшні.

Жагою повні, що аж серце спіне.

І разом щось таке в них там на дні

Ворушиться солодке, мелодійне.

Що забуваю рани,біль,страх.

В марі тій бачу рай, добро єдине,

І дармо дух мій мов у сіті птах,

Тріп очеться! Я чую, ясно чую,

Як стелиться мені в безодню шлях,

І як я ним у пітьму помандрую.

Ведучий: Байдужість Целіни до Франка була вражаюча. Вона навіть не читала і не мала наміру читати «Зів’яле листя». Для чого? Їй прочитали, запитали, що її найбільше вразило в тій збірці, і вона преспокійно відповіла, то з усього їй найбільш сподобався опис квартири в одному вірші, бо подібну квартиру вона мала по вул. Вронських у Львові. І більше нічого.

Ведуча: Целіна Зигмунтовська твердила, що Франко буквально її переслідував. Вона йде з роботи, а він — слідом. Вона зупиниться — зупиниться і він. То тривало місяцями. Він, як школяр, боявся промовити до неї слово, підступити ближче, годинами вистоював перед її вікнами. Панну це смішило і злило водночас.

Звучить пісня “Як почуєш вночі краї свойого вікна…”

Як почуєш вночі край свойого вікна.

Що щось плаче і хлипає важко,

Не тривожся зовсім, не збавляй собі сна,

Не дивися в ТОЙ бік, моя пташко

Се не та сирота, що без мами блука,

Не голодний жебрак, моя зірко;

Се розлука моя, невтишима тоска,

Се любов моя плаче так гірко.

Ведучий: Коли потім Целіну запигають. чому нона не відповіла взаємністю Франкові, нона відверто, спокійно, не видумуючи різних причин, відповіла: він їй просто не подобався. Був рудий, і їй імпонували брюнети, особливо брюнети з синіми очима. І прізвище не подобалося, не мав солідного становища, грошей і надій на них.

Тим часом Франко страждав.

Ведуча:

Чого являєшся мені

У сні?

Чого звертаєш ти до мене

Чудові очі ті ясні. Сумні,

Немов криниці дно студене?

Ведучий: Франко знесилився, відчув неймовірну втому і пекучий біль, з якого і постали оті «ридання голосні» — пісні. Вірші були для нього ліками, бо ж відомо, що озвучений біль послаблюється. Фатальне кохання, яке опалило серце поета в сорокарічному віці, не принесло нічого, крім страждання і мук. Душа просила спочинку. Можливо, «зівяле листя» поезії Франко прикладав до болючого серця, як колись мама прикладала подорожник до порізаного пальчика… Щоб рана загоїлась. Він вилива свій біль — і відокремлював його від себе, щоб мати сили для подальшої праці.

Ведуча: Целіна Зигмунтовська була звичайна приземлена жінка, яка мала свої плани і свої розрахунки. Чи винна була в тому, що її обрав за об’єкт свого «невиплаканого серця» Франко? Ні. Але чому він говорив про свою любов до Ольги Рошкевич усім? Гордився цією своєю першою світлою любов’ю. Не приховував ні перед ким, чим він зобов’язаний цій жінці… Чому мовчав про Юзефу Дзвонконську і чому так боявся вимовити ім’я Целіни?

Ведучий: Гадаю, що знайти відповідь можна в «Зів’ялому листі». Розгорнімо попіл зотлілого листя. Там знайдемо глуху скаргу:

Я не тебе люблю, о ні.

Люблю я власну мрію,

Що там у серденьку на дні

Відмалечку лелію.

«О ні», повторимо про себе, у збірці немає нічого зів’ялого… Тут кожен листочок береже красу давнього розквітлого гаю, що видався раєм на землі. Щоправда, контури тих листочків обпалені любов’ю. Чи оця пізня пристрасть не розгорілася віл того, що колись давно, в дні юності, як писав у одному вірші, він побачив, як йому здалося, щастя. Потім уперто шукав його знову і знову. А його не було. І здалося, що саме тепер воно промайнуло перед ним.

Він кинувся його наздогнати, але виявилося, що все це лише примара, ілюзія, котра ще більше загострила біль, нагадавши про «дні юності».

Ведучий: Франко навіть сам собі не зміг дати відповідь на питання, чи любов є добром, чи злом. Він просто любив. Його кохання, котре народилося колись давно в маленькому, закинутому в горах Лолині, віддзеркалилося холодною тінню в Юзефі Дзвонковській, щоб весь біль, муки, радість, горіння вселити в особу Целіни Зигмунтовської. Чи вина її в цьому?

Ведуча: Любов Франка до жінки — велика, всеохопна, правдива. Він мав талант донести до людей свої почуття і створив неповторну пісню великої любові, яка лунатиме вічно.

Ведучий: Ольга Рошкевич, Юзефа Дзвонковська, Целіна Зигмунтовська принесли поетовому серцю щастя і горе, радість і муку. Бо той, хто раз у житті пізнав силу кохання, знає, як міцно переплетені в ньому ці почуття.

Читець:

Які слова, дзвінкі її чудові,

Даруєш ти мені. Господь.

Що ми в цім світі без любові?

Лиш грішна плоть, нікчемна плоть.

Куди б не йшли, за що б не брались

Все, виявляється, дарма.

Ніщо у цім ЖИТТІ не в радість.

КОЛИ любові в нас нема.

Любов – не те, що буде вічно,

І ні початку, ні кінця.

Любов як Всесвіт, що магічно

Пульсує в грудях у Творця.

і я складаю в кожнім слові

Йому подяку і хвалу

За цілий океан любові

За кожну крапельку малу.

Презентація до заходу
https://drive.google.com/drive/my-drive

Літературний вечір

«Я – син народу, що вгору йде…»

(До 160-річчя з дня народження І.Франка)

В центрі портрет Івана Франка в обрамлені українського рушника. Під портретом дати: (1856 – 2016). На стінах вислови:

Люди, люди! Я ваш брат, «Франко – наш

Я для вас рад жити, найкращий

Серця свого кров’ю рад провідник, наш Ваше горе змити учитель, ясне сонце на українському

небі…»

В.Стефаник

Поруч ювілейна виставка «Сьогодні мов зоря, Він сяє в Україні».

В залі звучить пісня.

Під кінець пісні виходять 2 ведучі і читці віршів, сідають за журнальний столик.

Читець. А як мільйонів куплений сльозам

День світла, щастя й волі засвітає,

То чень в новім, великім, людськім храмі,

Хтось добрим словом і мене згадає.

Ведуча1. Цього року вся Україна вшановує великого сина українського народу, класика української і світової літератури, Івана Яковича Франка, якому виповнюється 160 років від дня народження.

Ведуча2. Ім’я і твори І.Франка входять у свідомість кожного з нас, починаючи з раннього дитинства : то мати заспіває пісню на слова поета, то хтось із дорослих захопить дотепними його казками, то попадеться книжечка його оповідань або віршів. А далі ця титанічна постать захоплює нас все більше і ми вже самі йдемо до бібліотеки. щоб ще більше дізнатись про його нелегкий тернистий життєвий і творчий шлях.

Ведуча 1. Велична постать Івана Франка в історії українського народу та його культури стоїть поруч з геніальним Тарасом Шевченком.

Де зачерпнув селянський син той могутній заряд полум’яних думок і почуттів, що вивели його на орбіту світової культури? З яких животворних джерел дістав він ту силу, що зробила його велетнем у царині людського духа? Їх було два: життя і книги. Мудрі, вічні, невичерпні джерела!

Ведуча 2. Талант письменника, як і таланти багатьох видатних митців, не вкладається у простір визначеного літературознавцями творчого напряму. Його творчість не можна описати якимсь одним напрямом. Не визначиш її і багатьма.

Можна говорити хіба що про не раз дивне поєднання елементів із різних естетичних систем, співіснування різних тенденцій, що й витворює, врешті, неповторний творчий феномен Івана Франка.

Ведуча 1. Іван Якович Франко народився 27 серпня 1856 року в селі Нагуєвичі (нині с. Івана Франка) Дрогобицького повіту Львівської області в родині сільського коваля. З батьківської кузні він виніс перші знання про життя галицького селянства, про працю людини, а від матері перейняв любов до народної пісні.

Учився він у сільській школі, спочатку в Нагуєвичах, а потім у Ясениці Сільній, де на протязі двох років в народній школі він навчився польської і німецької мов. З 1864 по 1867 рік Франко вчився в нормальній василіанській школі у Дрогобичі. Склавши іспит на відмінно, на підставі позитивної рекомендації вчителя з Ясениці Сільної був прийнятий одразу до другого класу. Потім було навчання в Дрогобицькій гімназії, яку закінчив у 1875 році, йдучи майже всі роки відмінним учнем.

Ведуча 2. Один із учителів гімназії так писав про Франка - учня: «Ще нині пригадую його собі як маленького, марненького на лиці хлопчину, з руденьким волоссям, хлопчину тихої вдачі, майже байдужого. Цю останню прикмету я подаю підкреслено, бо вона вже тоді характеризувала цього чоловіка».

Ведуча 1. Уже в гімназії Франко починає писати власні твори. Перший його вірш, написаний у 1871 році, називається «Великдень» і був присвячений пам’яті батька, який помер у Великодню ніч.

Великдень! А ти нині, хлопче, в шинку?

А де ж маю бути? Ще добре, що тут

Посидіти ось супокійно дають,

А вип’єш що, з хати не женуть.

Великдень! Від самого досвітку чуть:

Воскреснії дзвони гудуть та гудуть! А звичай наш каже старому й малому

В той день бути дома. Нема в мене дому...

Ведуча 2. Мати виходить заміж вдруге за молодого парубка Гриня Гаврилика. Із спогадів І. Франка: «Я й досі дуже високо поважаю його, як звичайно поважаємо того чоловіка, що відзначується прикметами, яких у нас самих мало».

Вітчим виявився чуйною людиною, допомагав Іванові у навчанні. Але і тут не пощастило. У 1872 році помирає мати. Та вітчим, одружившись вдруге, не змінив свого ставлення до пасинка.

Ведуча 1. Восени 1875 року Іван Франко записався на філософський факультет Львівського університету і вступив до студентського товариства «Академічний кружок», стає активним працівником і автором його органу «Друг»: вміщує поезії, переклади, друкує першу велику повість «Петрії і Довбущуки», з особливим запалом знайомиться з російською революційно-демократичною літературою, друкує в «Друзі» (1877 р.) переклад роману М. Чернишевського «Что делать?», перекладає вірші Пушкіна.

Звучить пісня на слова І.Франка « Ой ти, дівчино, з горіха зерня»

Ведуча 2. 12 червня 1877 року Франка вперше заарештували і кинули до в’язниці, обвинувачуючи його в зв’язках з російськими соціалістами та приписуючи йому приналежність до таємної організації. Судовий процес відбувся лише через півроку після ув’язнення. 9 січня 1878 року судді приговорили письменника до шести тижнів суворого арешту. Сам письменник ось як згадував свій перший арешт: «Дев’ять місяців, пробутих в тюрмі, були для мене тортурою. Мене трактовано як звичайного злодія, посадженого між самих злодіїв і волоцюг, яких бувало в одній камері зі мною по 14 – 18. А що вікно задля задухи мусило бути день і ніч отворене і до дверей продувало, то я щодня будився, маючи на голові повно снігу, навіяного з вікна».

Ведуча 1. Дев'ятимісячне перебування у в'язниці не зломило дух Франка. Навіть навпаки, його серце сповнилось ще більшою жадобою боротьби. В цей час він пише відомий вірш «Каменяр», що прозвучав бойовим гімном демократичних сил, які стали на відкриту боротьбу зі світом гноблення. Можна твердити, що подія стала фатальною у житті поета. Бо повела за собою наступні арешти. Бо ускладнила стосунки з нареченою Ольгою Рошкевич. Бо відгукнулася пізніше, при габілітації Франка у Львівському університеті

Читець. І всі ми вірили, що своїми руками

Розіб 'ємо скалу, роздробимо граніт,

Що кров 'ю власною і власними кістками

Твердий змуруємо гостинець і за нами

Прийде нове життя, добро нове у світ.

Ведуча 2. Восени 1879 року Франко був покликаний до армії. Але комісія звільнила його від військової служби як політично ненадійного та хворого на очі. Ранньою весною 1880 року Іван Франко дав згоду на переїзд в село Нижній Березів, недалеко від Коломиї, до сільського учителя Кирила Геника для репетиторства одного студента-юриста. По дорозі з Коломиї до Нижнього Березова в селі Яблунові 4 березня 1880 року жандарми заарештовують Івана Франка та Кирила Геника і «пришпилюють», як висловився письменник, до процесу проти селян з села Москалівки, що поранили жандармського прислужника – ненависного війта. Протягом трьох місяців просидів Франко в Коломийській в’язниці, і тільки 29 травня був звільнений, як непричетний до згаданого процесу.

Ведуча 2. По дорозі з Коломиї до Нижнього Березова в селі Яблуневі 4 березня 1880 року жандарми заарештовують Івана Франка та Кирила Геника і «пришпилюють», як висловився письменник, до процесу проти селян з села Москалівки, що поранили жандармського прислужника - ненависного війта. Протягом трьох місяців просидів Франко в Коломийській в'язниці, і тільки 29 травня був звільнений, як непричетний до згаданого процесу.

Ведуча 1. У супроводі поліцая, Івана Франка було відправлено до Нагуєвичів, але по дорозі його ще раз посаджено у Дрогобицьку тюрму, що її потім описав в оповіданні «На дні».

Перебування у в'язниці не зломило його, на що так сподівалася влада, а навпаки, ще більше утвердило його в правильності обраного шляху. Він продовжує творити, записує народні пісні від сусідів по камері.

І саме після таких подій Франко у газеті «Ргаса» латинськими буквами опублікував свій знаменитий вірш «Гімн» («Вічний революціонер»).

Читець. Голос духа чути скрізь,

По курних хатах мужицьких,

По верстатах робітницьких,

По місцях недолі й сліз.

І де тільки він роздасться,

Щезнуть сльози, сум, нещастя,

Сила родиться й завзяття.

Не ридать, а здобувати

Хоч синам, як не собі,

Кращу долю в боротьбі.

Ведуча 2. Відстоювання власних позицій позначилося й на матеріальних статках. Був час, коли письменник зовсім не мав коштів на проживання і змушений був мешкати у робітника Данилюка. На протязі 1881 – 1882 років Франко жив в селі Нагуєвичі і працював у господарстві вітчима. В цей час він фактично редагує журнал «Світ», заповнюючи його наполовину своїми творами.

Ведуча 1. Не бійтеся тюрми!

Не бійтеся тюрми, о други молодії!

Не бійтеся тих пут, що на короткий час

Обкручують, немов холодні, чорні змії,

Безсильне тіло! Що значить се все для нас?

Ніщо для нас тюрма. Ми інші тюрми знаєм,

Тверді, безвихідні, уперті та живі,

І против них, брати, борню ми підіймаєм!

Ведуча 2. 1889 рік – черговий арешт, про який Франко згадує: «Мене самого тюрма сим разом страшно придавила. Я думав, що зійду з ума, хоч часом не знав, що мене так болить. У казні я цілими днями ні до кого не говорив і слова».

Ведуча 1. 1892 року Іван Франко виїжджає до Відня, щоб закінчити докторську дисертацію «Про Варлама і Йоасафа та притчу про однорожця». Захист відбувся через рік, і Франко здобув ступінь доктора філософських наук.

Ведуча 2. На все, що хотілося досягти, не вистачало сил. У 1897 році Франко від перевтоми захворів. Подальші роки також були не з легких. «Сильна, уперта натура, яка цілою вийшла з життєйського бою, – писав про зустріч з І. Франком у 1905 році Михайло Коцюбинський. – В своїй убогій хаті сидів він за столом босий і плів рибацькі сіті, як бідний апостол. Плів сіті й писав поему «Мойсей». Не знаю, чи попалася риба у його сіті, але душу мою він полонив своєю поемою».

Ведуча 1. 1908 року Франко знов переживає хворобу. Велика перевтома призвела до нервових розладів, контрактури обох рук і пальців. Вийти з цього стану допомогло лікування у Хорватії, на берегах Адріатичного моря.

Початок першої світової війни застав родину Франка в трагічному становищі. Хвора дружина перебувала в лікарні, сини – в армії. Позбавлений засобів до існування, письменник мешкав у домі шкільного товариша. Невдовзі захворів, але й, перебуваючи в такому стані не випускав пера з рук.

Ведуча 2. Помер Іван Якович Франко 28 травня 1916 року, поховано його 31 травня на Личаківському кладовищі у Львові.

Читець Моя любов

Вона так гарна, сяє так

Святою, чистою красою,

І на лиці яріє знак

Любові, щирості, спокою.

Вона так гарна, а проте

Так нещаслива, стільки лиха

Знесла, що квилить тихо те

В її кождіській пісні стиха.

Ні, хто не любить всіх братів,

Як сонце боже, всіх зарівно,

Той щиро полюбить не вмів

Тебе, коханая Вкраїно!

Звучить пісня « Земле, мо, всеплодющая мати».

Ведуча 1. А зараз ми спробуємо глибше зазирнути у творчість письменника. Іван Франко – одна з найяскравіших постатей в українській історії. Син сільського коваля сягнув найвищих вершин української і світової культури і науки. Він навчався у Львівському, Чернівецькому, Віденському університетах.

У 37 років захистив дисертацію і здобув ступінь доктора філософії Віденського університету, а в 50 – став почесним доктором Харківського університету. Він один з не багатьох у світі авторів, який вільно писав трьома мовами: українською, польською і німецькою, а перекладав з 14-ти мов.

Ведуча 2. Іван Якович Франко розпочав літературну діяльність в 12 років, а перший вірш опублікував у 18. Він прожив неповних 60 років, а написав близько чотирьох тисяч творів – літературних, публіцистичних, наукових. Його доробок – єдиного з українських письменників і вчених – видано в 50-и томах, хоч запасу зібралося на всі 100.

Ведуча 1. Джерелом перших поетичних вражень стали для малого Івана народні пісні. Мати, Марія Кульчицька, знала їх безліч. Працюючи, вона співала, і з голосу матері Івась запам'ятав багато народних пісень. Про це він сказав у своєму вірші «Пісня і праця».

Читець. Пісне, моя ти сердечна дружино,

Серця відрадо в дні горя і сліз,

З хати вітця, як єдинеє віно,

К тобі любов у життя я приніс.

Праця ввела мене в тайники темні,

Відки пісень б 'є чарівна нора,

Нею дива прояснилися земні,

Загадка нужди людської стара.

Пісня і праця - великі дві сили!

Їм я до скону бажаю служить!

Ведуча 2. Герої Франкових творів приходять у наше життя з раннього дитинства. Спробуйте впізнати їх:

- Хто ходив до школи цілий рік, а навчився лише «А БА-БА ГА-ЛА-МА-ГА»?

Гриць із оповідання «Грицева шкільна наука».

- А хто поборов чорну хмару, відвернувши град і дощ від полів? Не знаєте?

Малий Мирон. Зараз ми познайомимось із цим хлопчиком ближче.

Інсценізація уривка з оповідання І. Франка «Малий Мирон»:

Входить Мирон, дивиться уважно вгору і, вказуючи пальцем на небо, говорить: «От сонечко. Чому воно таке невеличке, а татуньо казали, що воно велике? То, напевно, в небі лиш така невеличка дірка прорізана, що його лиш стільки видно! Ба, а як же воно? Сходить, там дірка мала, заходить, то й там дірка. Хіба ж дірка разом із сонцем по небі ходить?»

Дивлячись на небо, Мирон виходить.

Ведуча 2. «Лупайте сю скалу, нехай ні жар, ні холод не спинить вас» – ці рядки безпомилково цитують цілі покоління. А проте у творчості Франка є інша сторона медалі – тяжкі повороти його долі, родинні і матеріальні труднощі. З чотирьох дітей Франка старший Андрій помер у студентські роки, дружина поета Ольга Хоружинська страждала на нервові розлади.

Проте немічним і безпорадним поет не став. «Дух, що тіло рве до бою» спонукав писати. Навіть якщо відмовляли руки, навіть якщо не було за що жити і навіть якщо доводилось братися за найменш оплачувану коректорську роботу.

Звучить пісня на слова І.Франка « Ровійтеся вітром, листочки зів’ялі».

Ведуча 1. Останні вісім років життя Івана Франка були особливо тяжкими, бо до різних злигоднів письменника з 1908 року додалася ще й хвороба. Йому було всього 52 роки, проте роки тюремного ув’язнення та життєвих труднощів не пройшли безслідно. Лікарі визначили захворювання на прогресивний параліч. З часом хвороба загострювалася – у Франка паралізувало руки, частково було втрачено чутливість ніг, почалося сильне запалення очей і нирок. Проте його життєве кредо – «працювать, працювати, в праці сконать» – не змогла подолати навіть тяжка недуга. Письменник, хоч і не володів руками, продовжував наукову працю. Велику допомогу йому надавав один із синів – він писав під диктовку батька. А коли Франко їздив по містах і селах Галичини, читаючи свою поему «Мойсей», син стояв поряд і перегортав сторінки.

Ведуча 2. Якось Франко, вже будучи хворим, показав знайомим свої руки і сказав, що в них нема тепер кісток, що в них хрястка, як у дітей. На той час його руки видавались м’якими і були покорчені. А коли Франка запитали чому з ним, на його думку, таке сталося, то той відповів: «Щоб я не писав уже більше».

Читець Декадент

Я декадент? Се новина для мене!

Ти взяв один з мого життя момент,

І слово темне підшукав та вчене,

І Русі розвістив: «Ось декадент!»

Що в моїй пісні біль, і жаль, і туга –

Се лиш тому, що склалось так життя.

Та є в ній, брате мій, ще нута друга:

Надія, воля, радісне чуття.

Який я декадент? Я син народа,

Що вгору йде, хоч був запертий в льох.

Мій поклик: праця, щастя і свобода,

Я є мужик, пролог, не епілог.

Ведуча 2. Коли ми думаємо про Івана Франка, в нашій уяві постає перш за все титан думки і праці, людина, в якої «дух і тіло рве до бою» заради поступу і щастя людського, українець, корені якого сягають глибини народного життя і переходять у дерево, квіт якого величний, щедрий, добрий.

За словами письменника: «…Я переходив різні ступні розвою, займався дуже різнорідною роботою, служив різним напрямкам і навіть націям… Та скрізь і завсіди у мене була одна провідна думка – служити інтересам мойого рідного народу та загальнолюдським поступовим гуманним ідеям

Ведуча 1. Віддаючи належне Іванові Франкові як громадському діячеві, вченому літературознавцеві і філософу, критику і теоретику літератури, ми найбільше уваги

приділяємо основному в його спадщині – художній творчості, де з винятковою силою виявився характер Франкового обдаровання.

Так само, розглядаючи художню творчість Франка, ми хоч і говоримо з захопленням про нього як про сміливого новатора в прозі, одного з основоположників народного театру на Україні, талановитого драматурга – до серця беремо насамперед Франка-поета. Не тому, що він був геніальним поетом, а тому, що він був поетом у всьому: в громадських ідеалах своїх і в щоденній практичній роботі, в ліричних зізнаннях і вчених архівних розшуках. Поезія дала Франкові друге ім’я – Каменяр. З поезії він почав і нею завершив свій творчий шлях.

Ведуча 2. Іван Франко – це перш усього Каменяр першого ряду, що в різних фазах своєї творчості і громадської праці приймає різну стать: то плугатаря, то керманича, то громадського робітника, то народного діяча-провідника, то проповідника, то вчителя, та все домінує в Нього головний каменярський тон, символ якого – молот, а зміст – праця. Свідомий свого великого завдання Каменяр кидає бойові гасла духовної революції, кличе всіх на кервавий танок життя, напоминає своїм сердечно щирим окликом громаду «vivere memento», «бо лиш боротись значить жить!».

Читець. Каменярі

Я бачив дивний сон. Немов передо мною

Безмірна, та пуста і дика площина,

І я, прикований ланцом залізним, стою

Під височенною гранітною скалою,

А далі тисячі таких самих, як я.

Отак ми всі йдемо, в одну громаду скуті

Святою думкою, а молоти в руках.

Нехай прокляті ми і світом позабуті!

Ми ломимо скалу, рівняєм правді путі,

І щастя всіх прийде по наших аж кістках.

Ведуча 2. За 30 років активного творчого життя, з 1876 по 1906 рік, Франко видав шість книжок поезій: «Баляди і розскази» (1876), «З вершин і низин» (1887), «Зів’яле листя» (1896), «Мій Ізмарагд» (1897), «Із днів журби» (1900) і «Semper tiro» (1906). Поза збірками лишилося багато поетичних творів, публікованих у періодичній пресі або й зовсім не публікованих автором. Кращими з них поет доповнив збірку «З вершин і низин» у другому її виданні 1893 року та збірку «Мій Ізмарагд», яка вийшла в 1911 році під назвою «Давнє і нове». Нарешті, в 40-ліття своєї літературної діяльності Франко підготував нову редакцію своїх юнацьких віршів і видав у 1914 році окремою книжкою під назвою «Із літ моєї молодості». Решта позазбіркових віршів склала 13-ий том двадцятитомного зібрання творів Франка, що вийшло в 50-х роках.

Ведуча 2. Одним з епохальних явищ у творчості Івана Франка стала поема «Мойсей». Вона є твором виразно національним – і то з погляду історії української, як частково і єврейської, але водночас багатством вселюдських ідей і мотивів, є також твором універсальним і належить по філософськи найглибших творів світової літератури.

«Мойсей! – це, так би мовити, конденсація духовної енергії народу, його найкращих прагнень, а разом з тим і сумнівів, і вагань. Ця поема – й підсумок власного життя і діяльності Франка, його, так би мовити, заповіт українському народові.

Вона пройнята тривогою і роздумами про важку долю українського народу, яка все

життя тривожила поета:

Читець. Народе мій, замучений, розбитий,

Мов паралітик той на роздорожжу,

Людським презирством, ніби струпом, вкритий!

Твоїм будущим душу я тривожу.

Франко устами Мойсея висловлює свою палку любов до рідного народу:

^ Ти мій рід, ти дитина моя,

Ти вся честь моя й слава,

В тобі дух мій, будуще моє,

І краса, і держава.

Ведуча 2. Поет вірив в силу і безсмертя духу українського народу, в побудову незалежної української держави. У вступі до поеми «Мойсей» Франко виразив пророчі слова, що прийде час, і український народ гляне « як хазяїн домовитий, по своїй хаті і по своїм полю.»

Ведуча 1. Прозові твори Франка відзначаються тим, що кожен із персонажів є носієм сформованого світогляду, має власні плани, інтереси, правила й норми. Кожен із них є особистістю і в суто психологічному вимірі – зі своїм темпераментом, способом мислення тощо. Автор не нехтує і психопатологічними типами, перед читачем постають герої різних статей, різних соціальних верств, професій, врешті – різних національностей.

Ведуча 2. В Франковій прозі можна помітити розкішний опис літнього ранку, поруч із яким демонструється один епізод із життя селянської родини («Лесишина челядь»), де автор хотів «показати контраст між красою природи і мізерією людського життя».

А ось і епізоди з життя бориславських ріпників (цикл «Бориславські оповідання») – брудні смердючі «цюпки», де сплять робітники, передчасно постарілі, п’яні, «поорані розпустою». Ось дегенерат Бовдур, що вже втратив людську подобизну і за кілька крейцерів позбавив життя Андрія Темеру («На дні»). Ось ідіот Готліб («Boa constrictor»), а онде садист «професор», що б’є учня до півсмерті («Оловець»).

Ведуча 1. Невже одна людина може мати такий великий талант, щоб так вміло змальовувати різні шари населення, вміти поєднати «все» в чомусь «одному», не додаючи «кольорових фарб, прикрас». Невже можна все так реально донести до людей? І перечитуючи твори цього генія ми переконуємось, що це дійсно можливо. І саме Іван Франко зумів це зробити.

Читець.

Говорив коваль про правду люту,

Про життя нестерпне бідняка,

І несла та мова, часто чута,

Гнів у серце юного Франка.

Ведуча 2. Немеркнучим світилом людського духу, велетнем-борцем постав перед нами Іван Франко з його творчості, книг. Безмежжя духовних інтересів, несамовита працьовитість, надзвичайна людяність і простота, незламна мужність – ось головні риси Франка. Теплими словами згадують Франка його друзі, знайомі, та й просто люди, які хоч раз читали твори цього генія.

Ведуча 1. Ось як згадує про Франка видатна українська письменниця Ольга Кобилянська: «Востаннє бачила я Франка в 1913 році, коли він приїжджав на Буковину і особисто читав «Мойсея». Пригадую, як багато народу зібралося, щоб побачити великого письменника й почути слово правди з його уст. Вже тоді було його здоров’я дуже слабке, при читанні в нього трусилися руки, а якийсь піп сказав, що це кара Божа за те, що Франко до церкви не ходить і Богу не молиться. Хоч тілом хворий, та душа була в нього здорова.

Під його високим чолом крилась енергія, завзята витривалість, що викликає подив, повагу та до праці закликає».

Ведуча 2. А ось які спогади про Франка має український фольклорист і музикознавець Філарет Колеса: «Франко був людиною виключно скромною. Пам’ятаю, коли святкували його ювілей в 1898 році, він відповідаючи на привітання, сказав: «Я вийшов з народу і народові буду до кінця свого життя служити, це мій обов’язок, а не заслуга.».

Ведуча 1. Велична постать І.Франка в історії українського народу та його культури стоїть поруч з геніальним Тарасом Шевченком.

Де зачерпнув селянський син той могутній заряд полум'яних думок і почуттів,що вивели його на орбіту світової культури? З яких животворних джерел дістав він ту силу, що зробила його велетнем у царині людського духа? Їх було два: життя і книги. Мудрі, вічні, невичерпні джерела!

Ведуча 2. Отже, можна зробити висновок, що нема людини, яка б не сказала про Івана Яковича Франка щось тепле, приємне. Немає людини, яка б хоч раз не читала творів Франка. Ми можемо твердити, що людина, яка не знайома з життєвим і творчим шляхом шляхом цього генія, не має права називатися українцем.

Читець. Ти вірним був сином свого народу.

Із іскор вогненних ти вірші складав, —

Вони закликали народ до свободи —

І кожен із вірою скелю лупав.

Звучить мелодія з пісні «Вічний революціонер».

Ведуча 1. На цьому наш вечір, присвячений 160-річчю від дня народження Івана Яковича Франка, закінчено.

Літературознавці

Учні 8-А класу

Літературна вікторина

«І.Франко в літературі і мистецтві»

1. Назвіть основні збірки поезій І.Франка.

« З вершин і низин», « Зів’яле листя», « Мій Ізмарад», « Із днів журби», « Із літ моєї молодості», « Давне й нове» та ін.

2.Які ви знаєте поеми І Франка ?

« Мойсей», « Іван Вишенський», « Панські жарти», « Великі роковини», « Похорон», « Поема про білу сорочку», « Смерть Каїна» « На Свято юрській горі».

3.Які ви знаєте кінофільми, створені за мотивами творів І.Франка?

« Украдене щастя», «Захар Беркут», « Якби каміння говорило».

4. Назвіть імена композиторів, які писали музику на вірші І.Франка?

М.Лисенко – « Вічний революціонер», « Безмежнеє поле»

Д.Січинський – « Як почуєш вночі»

А.Кос-Анатольський – « Ой ти, дівчино, з горіха зерня»

Я.Степовий – « Розвійтеся з вітром листочки зів’ялі»,

« Земле, моя всеплодная мати».

5. Де похований І.Франко ?

У Львові, на Личаківському кладовищі. Каменяр, який розбиває молотком скелю.

6. Яким селам, містам та областям присвоєно ім’я

І.Франка ?

Село Нагуєвичі ( рідне село Франка), місто Станіслав і Станіславська область.

7. У які повісті Франка показано прекрасний образ дівчини, що заради любові до народу зрікається свого батька?

( у повісті « Захар Беркут» Мирослава)

8. Яким віршем відкривається збірка « З вершин і низин» ?

« Вічний революціонер».

9. Назва якої повісті Франка складається з назви міста і дієслова, що означає емоційний стан людини» ?

« Борислав сміється».

10. Який однойменний цикл віршів є у Франка і Грабовського ?

« Веснянки».

«Франкове слово - це криниця .

Спіши з його джерел напиться!»

(Сценарій літературно-музичної композиції)

Обладнання: портрет І.Я. Франка, вишитий рушник, виставка малюнків до творів І.Я. Франка, плакат з темою, журнал.

Хід свята

Учитель.

Доброго дня, дорогі гості ! Я дуже рада, що ви відгукнулися на наше запрошення і завітали до нас. Сьогодні зібрала нас у цій залі проста і добра людина, а водночас геніальний поет, справжній патріот українського народу - Великий Каменяр. Ви здогадалися, що мова йде про Івана Яковича Франка. Подивіться на його портрет. «Невеликий, хоч і сильний мужчина. Високе чоло, сірі, трохи холодні очі, енергійно зачернена борода. Рудувате волосся покірно пнеться, вуса стирчать. Скромно одягнений, тихий і непомітний поки мовчить. А заговорить, - згадує Михайло Коцюбинський, - і вас здивує, як ця невисока фігура росте й росте перед вами, мов у казці. Вам стане тепло і ясно од світла його очей, а його мова здається вам не словом, а сталлю, що б'є кремінь і сипле іскри». Цьогоріч виповнюється 150 років від дня народження Івана Яковича Франка і саме цьому присвячується наш журнал.

Ми запрошуємо вас полинути у минуле, дізнатись, як і де ріс маленький Іванко, насолодитись його мовою, напитися Франкової поезії. Приємних вражень від перегляду.

Сторінка 1. Дитинство.

Ведучий: У селі Нагуєвичі Дрогобицького повіту в Галичині 27 серпня 1856 року в родині старого Яця з гори народився ясноокий рудоволосий хлопчик.

І. Франко «Спомин»

Хлопчик:

Маленький хутір серед лук і нив

На горбику над річкою шумною -

Отам я в простій хлопській хаті жив,

І самота, і сум жили зо мною.

Ведучий 2: Батько був відомим на всю округу ковалем, майстром своєї справи, людиною розумною. Іван часто бував у кузні і саме тут слухав розповіді про тяжку працю селян, злидні та неврожай, бачив нужденне життя заробітчан.

2. Франко «Коваль».

Дівчинка:

У долині село лежить,

Понад селом туман дрижить,

А на горбі край села

Стоїть кузня немала.

А в тій кузні коваль клепле,

А в коваля серце тепле,

А він клепле та й співа,

Всіх до кузні іззива.

Хлопчик:

«Ходіть, люди, з хат, із поля !

Тут кується краща доля.

Ходіть, люди, порану,

Вибивайтесь з туману !

Та тумани хитаються

Понад селом згущаються.

Розляглися по полях,

Щоб затьмити людям шлях.

Щоб закрити їм стежини

Ті, що вгору йдуть з долини,

В тую кузню, де кують

Ясну зброю, замість пут.

Іван Франко згадував:

Хлопчик:

На дні моїх споминів і досі горить той маленький, але міцний вогонь. Се огонь з

кузні мойого батька. І мені здається, що запах його я взяв дитиною в свою душу в далеку мандрівку життя. І що він не погас і досі».

Ведучий 1:

Джерелом перших поетичний вражень стала для Івана Франка народна пісня. Мати, ласкава і співуча, знала їх безліч. І працюючи, і відпочиваючи, вона співала синові. І ті пісні стали супутниками і утіхою його життя.

Виконується пісня «Ой єсть в лісі калина».

Хлопчик:

І. Франко «Пісня і праця»

Пісне моя, ти сердечна дружино,

серця відрадо в дні горя і сліз,

З хати вітця, як єдинеє віно,

К тобі любов у життя я приніс.

Тямлю, як ним, малим ще хлопчиною

В мамині пісні заслухався я.

Пісні ті стали красою єдиною

Бідного мого, тяжкого життя.

Ведучий:

Саме з маминих пісень приходить у вірші Франка - образ калини - народного символу України.

Звучить вірш І. Франка «Червона калина».

Вірш «Червона калина», чого в лузі гнешся»

(інсценізація: дуб і калина під музику пісні «Червона калина» із зб. Пісенне розмаїття»)

Ведучий:

Іван виростав розумною, допитливою дитиною. Хлоп'я цілими днями бігало полем, луками, понад гірською річкою з високими берегами і кам'янистим дном.

Діти:

І. Франко «Чудовий ранок»

Чудовий ранок був,

сміялось небо,

Співали пташки, запах

дихав з квітів,

Іскрилася роса на всіх листочках,

І все кругом будилось, гомоніло.

І. Франко «Вересень»

Корови ситі, на стерні

Лежать і ремиґають,

А пастухи бульби печуть,

Коло вогню гуляють.

Ще ліс не стогне тим важким,

Осіннім, довгим тоном,

І ще стрілою ластівки

Ширяють над загоном.

І. Франко «Гримить»

Гримить ! Благодатна пора наступає,

Природу розкішне тремтіння проймає,

Жде спрагла земля плодотворної зливи,

І вітер над ними гуляє бурхливий,

І з заходу темная хмара летить -

Гримить !

Ведучий:

Маленького Івана цікавило все: Чому Сонце маленьке ? Чому людина чує вухами, а бачить очима ? Чому в калюжі пливуть хмарки ? Про що шепоче листя на осиці ?

Хлопчик:

Уривок з оповідання І. Франка «Малий Мирон».

- От сонечко. Чому воно таке невеличке, а татуньо казали, що воно велике ? Тo, напевно, в небі лиш така невеличка дірка прорізана, що його лише стільки видно !

Ба, а як же воно ? Сходить, там дірка. Хіба ж дірка разом із сонцем по небі ходить ?

(Дивлячись в небо, виходить)

Сторінка 2. Роки навчання.

Ведучий 3:

На 6 році життя Івася віддали до школи в сусіднє село, а через 2 роки - до «нормальної» німецької школи при монастирі. Про своє навчання розповів згодом І. Франко у своїх оповіданнях «Грицева шкільна наука», «Олівець», «Отець-гуморист». Хлопчик був від природи здібним, мав надзвичайну пам'ять. Серед товаришів виділявся тим, що все вмів робити швидко, читав, писав, орієнтувався в різних ситуаціях.

Ведучий 4:

Потім Іван Франко навчався у Дрогобицькій гімназії, у Львівському університеті. Здобувши університетську освіту , письменник їде до Відня, де одержує ступінь доктора філософії.

Ведучий 3:

Співав Франко приємним баритоновим голосом, зовсім просто і природно, дуже зворушливо. Особливо припадали до серця поета чудові коломийки.

Виконується пісня «Ой заграйте, дударики !»

Ведучий 4:

А ще хлопці та дівчата охоче танцювали народні гуцульські танці, якими й досі славиться карпатська земля.

Ой, заграйте нам, цимбали,

Заспівай, трембіто,

Щоби діти танцювали

По цілому світу.

Виконується гуцульський танок.

Сторінка 3. Творча

Ведучий 5:

І.Я. Франко був видатним українським поетом. Його твори перейняті щирою любов'ю до народу.

Дівчинка:

І.Я. Франко «Земле моя !»

Земле моя, всеплодющая мати,

Сили, що в твоїй живе глибині,-

Краплю, щоб в бою сильніше стояти

Дай і мені !

Дай теплоти, що розширює груди,

Чистить чуття і відновлює кров,

Що до людей безграничную будить

Чисту любов !

Дай і огню, щоб ним слово налити,

Душі стрясають громовую дай власть,

Правді служити, неправду палити

Вічну дай страсть !

Силу рукам дай , щоб пута ламати

Ясність думкам - в серце кривди влучать,

Дай працювати, працювати, працювати,

В праці сконать !

Ведучий 6:

3 великою майстерністю малює І. Франко картини природи. І це не просто картини, а відображення душевного стану.

І. Франко «Дрімають села»

«Сипле, сипле сніг»

«Дивувалась зима»

«Веснянка»

«Розвивайся, лозо»

«Гріє сонечко»

Ведуча 5:

3 теплим сердечним почуттям, з батьківською любов'ю писав Іван Франко для дітей і про дітей.

Виконується вірш-пісня «Плакала киця!»

Сторінка 4. Цікаве дозвіл

Ведучий 6:

Саме для дітей Каменяр написав багато казок.

Відкладіть усі ви справи,

Балачки, забави, Сядьте зручно всі, будь-ласка,

Бо прийшла у гості казка.

(Учні грають уривки з казок; усі діти відгадують та отримують призи)

«Фарбований лис» (лис, ведмідь,)

«Лисичка та журавель» (лисичка, журавель)

«Ріпка» (виконує один учень)

«Осел і лев»

«З міхи хитрощів» ( їжак лисиця)

Ведучий 7:

Хто з вас, діти, не читав,

хто з вас, друзі, не чував,

ці казки, давні і милі, - як

ще звірі говорили.

Більш тому, як років 100,

їх писав Іван Франко.

І відомий «Лис Микита» -

казка, всіма пережита.

І Фарбований той Лис, -

мав поет до віршів хист.

Ведучий 6:

Хоч його давно нема,

Жива пам'ять про Франка.

Ви сідайте десь в затишку

і відчуйте його книжку.

Сторінка 4. Хай сяє нам благословенне Ім'я славетного Франка !

Ведучий:

За своє життя Іван Якович Франко написав майже 6 тисяч творів у 50-и томах. Поет знав 14 іноземних мов, а його твори перекладені 60-ма мовами світу.

Ведучий: Важкі умови життя, урядові переслідування підірвали здоров'я письменника. Він тяжко захворів. 28 травня 1916 р. І. Франка не стало. Похований у Львові.

Ведучий:

Іван Франко - могуча сила,

Як гордий дуб, міцний граніт,

Котрого буря не зломила,

І хоч верхів'я опалила,

А він красує сотню літ !

Ведучий:

Чолом тобі, життя стражденне !

Хай стихне зранена рука,

Як меч, перо твоє натхненне !

Хай сяє нам благословенне

Ім'я славетного Франка !

Виконується пісня «Книги - морська глибина»

Учитель:

Ім'я великого сина українського народу, письменника і вченого І. Франка назавжди залишиться в наших серцях.

Гімн гімназії ім. І. Франка

Не високо мудруй,

але твердо держись,

а хто правду лама,

з тим ти сміло борись !

Не бажати умом понад світом кружить,

а скоріше візьмись в світі праведно жить

Книги - морська глибина,

хто в них пірне аж до дна,

той хоч і труду мав досить

дивнії перла виносить.

Казкарі
Виставка малюнків до творів І.Я. Франка

Дослідники

Символіка кольору в повісті І. Франка «Захар Беркут»
https://docs.google.com/presentation/d/1upEJjNXCngbCj5P5ABvAYxVlN5zqEGR7d9wP4Pm8GeM/edit#slide=id.p3

"Я - син народа, що вгору йде..." (І. Франко)

Страницы

Звіти груп

Біографія Івана Франка

Літературний вечір

Комментариев нет:

Отправить комментарий